Північно-східний край Хоккайдо, найпівнічнішого острова Японії, називається Сиретоко, що на мові корінних жителів айну значить «край землі». Місця тут вітряні і холодні, в лісах бродять ведмеді, над морем, вишукуючи дичину, парять орлани. Народу живе небагато: в Хоккайдо найнижча щільність населення в Японії - 5,63 мільйона осіб на 83 000 кв. км. Перші японці - романтики-ідеалісти і відчайдушні шибайголови, які вирішили почати життя заново, - з'явилися тут в XIX столітті. Хоккайдо - це японський Дикий Захід. Безкраї простори, розкидані на багато кілометрів скотарські ранчо, жменька тубільців - все це притягує тих, кому остогидло розмірений уклад життя великих міст. У студентські роки Хоккайдо мене мало цікавив. Тоді, в сімдесяті, я хотів дослідити «справжню Японію» - храми в Нарі і Кіото , Занесені снігом села в околицях Акіти і Аоморі, стародавні міста острова Кюсю. Про Хоккайдо я знав головним чином з серіалу «В Абасірі не проживає» з Кеном Такакура в головній ролі. Він грає гангстера-якудза, який сидить в знаменитій в'язниці містечка Абасірі на північному узбережжі Хоккайдо (в більшості серій герой тікає з в'язниці назустріч новим пригодам, але в кінці знову опиняється за гратами).
На північну околицю Японії мене привело насамперед цікавість. Правда, ще я хотів познайомитися з одним батьків моєї дружини Міцутакой Ханада: він полює на ведмедів, тримає пасіку і взагалі вже 30 років живе на півночі Хоккайдо. Ми вирішили стартувати з Абасірі. Був початок січня, весь острів занесло снігом. Ще в Токіо друзі нас попереджали, що багато доріг можуть бути закриті: зима в Японії хоч і живописна, але для подорожей це не найкращий час. Однак Ханада-сан запевнив нас, що у нього готове все необхідне, і погану погоду нам побоюватися нічого. Перш за все ми відвідали стала музеєм в'язницю Абасірі, яка, чесно зізнатися, нас розчарувала. Сподобалася нам тільки лазня з восковими фігурами злочинців, прикрашених татуюваннями. Ще нас пригостили відмінним напоєм - гарячим саке з імбиром. У кіно в'язниця виглядала куди більш інтригуючою, особливо коли в її воротах з'являвся Кен Такакура. А потім Ханада-сан і його дружина Йеко нагодували нас приголомшливим обідом в «Суші Ясу». Хоккайдо взагалі славиться свіжої рибою, але зто місце виявилося винятковим. Ми їли ікру краба, устриці, загорнуті в листя магнолії, ікру тріски, на рідкість м'ясисті голови креветок. У таких закладах просто необхідне знання японського, та й знайомство з шеф-кухарем теж не завадить - в цьому відношенні Хоккайдо нічим не відрізняється від інших островів Японії. «Неодмінно спробуйте ось це, - сказав Ханада-сан, показьшая на щось біле і повітряне. - Це насіння тріски, приголомшливо смачно! »
Першу ніч ми повинні були провести в Раусу - рибальському селі на схід від Абасірі. Дорога йшла вздовж засніжених, немов залитих білою глазур'ю полів, повз проносилися закутані снігом сосни. Ханада-сан сказав, що ведмедів ми не побачимо - у них зимова сплячка. А в теплу пору року туристам радять носити на шиї дзвіночки - несподівана зустріч з ведмедем нічого доброго не обіцяє. Ми дісталися до готелю, прийняли гарячу сірчану ванну і переодяглися в чисті кімоно. У номері подружжя Ханада був накритий стіл. Ми сіли на татамі, і за вечерею, що складався з оленини, крабів, сирих гребінців, смаженої камбали і різноманітних овочів з соусом місо, Ханада-сан повідав нам і про інші делікатеси , Якими славиться Хоккайдо. Саме тут, на півночі, можна покуштувати сире м'ясо морського лева. (Пізніше ми його спробували - воно м'яке, як печінка, і пахне водоростями). Ми запили камбалу чудовим червоним вином, і Ханада-сан вирішив познайомити нас з місцевим фольклором. Особливо мені сподобалася історія про затертому в льодах кораблі, чий капітан зміг вижити тому, що з'їв обох своїх матросів. Подробиці цієї кошмарної історії так і залишилися нез'ясованими - капітан був не з балакучих. Але ключицю одного з матросів він як оберіг завжди носив з собою. 
Дороги на Хоккайдо навіть взимку виявилися цілком прохідними, так що похмурі пророкування наших друзів з Токіо не збулися. На другий день ми збиралися проїхати близько ста п'ятдесяти кілометрів: нашою метою був курорт з гарячими джерелами на озері Акан, оточеному діючими вулканами. По дорозі ми насолоджувалися дивовижними пейзажами - бачили замерзлі озера і гейзери, що викидають на сніг фонтани киплячої води, милувалися рідкісними птахами - лебедями-крикунами на озері Куттяро, зустріли червоногрудих японських журавлів, які виконували шлюбні танці на болотах біля озера Акан (до речі, смажених журавлів в Японії подавали лише до столу імператора). Потім ми повернулися в готель за вікном якої здіймався до неба величний вулкан О-Акан, що означає «Акан-чоловік». На озері Акан було тільки одне розчарування - побудована на потіху туристам село з сувенірними крамницями, де нащадки народу айну торгують дешевими дрібничками і вирізаними з дерева ведмедями і рибками. Добре ще, що нікому з нас не прийшло в голову дивитися на танці, які айну влаштовують для курортників, або фотографуватися з чоловіками і жінками в національних костюмах.
З Йеко і Ханада-сан ми попрощалися на станції Енґару, де сіли на поїзд до Саппоро - найбільшого міста Хоккайдо. У Саппоро є щось скандинавське - все блискуче, сучасне, все сяє чистотою. Це місто знамените перш за все своїм чудовим університетом, крижаними скульптурами і ресторанами, де подають японську локшину. Локшина з'явилася в Саппоро в сорокових роках - її рецепт привезли японські солдати, які повернулися з Китаю, і тепер вона славиться на всю Японію. Однією з найвідоміших історичних особистостей Саппоро став американець Вільям Сміт Кларк. Кларк був ректором Массачусетського сільськогосподарського коледжу і в 1876 році приїхав в Саппоро - викладати у щойно відкритому місцевому сільськогосподарському коледжі, з якого згодом виріс Університет Хоккайдо. Кларк навчав японських студентів премудростям агрономії, а крім того проповідував християнські цінності. Про Вільяма Сміта Кларка нам повідав професор англійської мови з Університету Хоккайдо Вільям «Уіллі» Джонс. Він розповів, що одного разу спостерігав таку сцену: студент-японець на колінах молився бронзового погруддя Кларка, встановленому в університетському кампусі. «Богом в Японії стати просто», - заявив Джонс.
На наступний ранок, пробираючись по заметах, ми вирушили подивитися на бюст Кларка, після чого поїхали в Хакодате, який був останнім пунктом нашої подорожі. Це порт на півдні острова, і саме там в XIX столітті висадилися японці, які вирішили освоїти Хоккайдо. Місто розташоване на півострові біля підніжжя гори Хакодате. Тут безліч будівель, побудованих в псевдоколоніальном стилі кінця позаминулого століття, і саме елегантне з них - резиденція губернатора: дерев'яний будинок, пофарбований в жовтий і сірий кольори.
Японські туристи приїжджають в Хакодате насолодитися «іноземної» атмосферою, чудовими рибними ресторанами і історичними пам'ятками. У 1868-1869 роках протягом півроку Хакодате був столицею незалежної республіки Езо, заснованої романтиками-ідеалістами, повсталими проти нового уряду Мейдзі. Очолив заколот людина на ім'я Такеакі Еномото. Він вивчав морська справа в Нагасакі і в Голландії, а в 1868 році, захопивши військовий корабель, з двома тисячами однодумців відправився в Хакодате. Бастіони форту П'ятибастіонна фортеця, де Еномото і його соратники намагалися відбити атаку переважаючих сил армії уряду, збереглися до наших днів. Повстання було придушене, але важливість знань отриманих Еномото за роки навчання морської справи визнало навіть уряд Японії, і він незабаром був прощений. У парку П'ятибастіонна фортеця стоїть страшного вигляду бетонна сторожова вежа, де повно портретів і бюстів Еномото. Там нас зустріла дівчина в жовто-блакитному костюмі, білих рукавичках, капелюшку і на високих підборах. Вклонившись в пояс, вона високим, добре поставленим голосом запросила нас в ліфт і повідомила нам про те, що ми побачимо з вежі. Коли ліфт зупинився, пішов ще один уклін, і рука в рукавичці вказала на двері. В Японії таких дівчат-ліфтерша можна зустріти всюди. Кожен рух відпрацьовано, кожне слово вимовляється з завченою, як у актора театру кабукі, інтонацією. Ці дівчата пишаються тим, як майстерно вони зображують морського роботів. Вони-то і нагадали мені про інший, конформістської стороні японського життя, тієї, що будить в деяких бунтарський дух, змушує шукати нові землі, де ніщо не обмежує їх свободу. Хто може сказати, яка з цих Японії справжня? І конформізм, і бунтарство присутні тут в рівній мірі. Треба зауважити і те і інше для того, щоб зрозуміти дух цієї країни, і особливо найпівнічнішого з її островів.
Автор Йен Бурума
Фото Тецуя Міура
Переклад Віра Пророкова