Андрій Державін: «Філармонія перевернула наше життя з ніг на голову» «БНК

Співак і композитор Андрій Державін на початку 90-х здобув величезну популярність з створеної ним поп-групою «Сталкер». Його пісні «Не плач, Аліса!», «Чуже весілля», «Катя-Катерина», «Брат ти мені чи він не брат», «Наташа», «Журавлі» стали народними хітами. Але на початку нульових він несподівано залишив сольну кар'єру і став клавішником легендарної рок-групи «Машина часу». журналісти видання «Експрес газета - Online» поговорили з Андрієм Державіним про творчість, сім'ї та про те, як він перебрався з Ухти до Москви.

Фото з особистого архіву Андрія Державіна, eg.ru

- Чому після школи ви не пішли вчитися музиці, а надійшли в технічний вуз?

- Я народився і жив в невеликому північному місті Ухта. А там був єдиний вищий навчальний заклад - Ухтинский індустріальний інститут. Звичайно, у мене були мрії поїхати в Москву або в Пітер, отримати там музичну освіту. Класу з 4 - 5-го мені страшно хотілося займатися лише музикою, грати в групі. Якось я набрався сміливості і зайшов в комірчину на горищі, де репетирував ансамбль десятикласниць. Побачивши, як я заворожено дивився на їх інструменти, які видавали, як тоді здавалося, чарівні звуки, дівчатка дозволили мені пограти на електрооргані «Юність-70». Моє виконання їх так вразило, що вони запропонували виступити з ними на шкільному вечорі. Після цього мені стало ясно, що навчання навчанням, а справжнє життя проходить повз. І через місяць ми з друзями зібрали свою першу групу.

У старших класах я вже професійно грав на танцмайданчиках і в ресторанах, отримував за це непогані гроші. Але, коли про це стало відомо батькам, у нас трапився серйозний конфлікт. Робота в якості музиканта, тим більше ресторанного, в нашій родині не входила в поняття про прекрасне. Мої батьки працювали інженерами-геофізики, мали по дві вищі освіти. Вони наполягли, щоб я теж отримав серйозну спеціальність. І правильно зробили! До сих пір вдячний їм за це. Навчання у ВНЗ дисциплінує, структурує образ мислення і багато в чому формує особистість.

- Чим запам'яталися студентські роки?

- Я навчався за спеціальністю «Теплогазопостачання і вентиляція» на інженерно-будівельному факультеті. Це були чудові роки. Чого вартий один будівельний загін! У Ухти є болгарське місто-побратим - Ловеч. І нас, 18 студентів, відправили в складі будівельного загону в Болгарію. За місяць методом опалубки ми побудували чотириповерхову будівлю, в якому потім розмістилася бібліотека. За ударну працю нагородили путівками на Сонячний берег. Уявляєте, що це було для нас ?!

Група «Сталкер» зразка 1987 року: Сергій Костров, Андрій Державін, Сергій Терентьєв і Віталій Ліхтенштейн. Фото з особистого архіву

- Як з'явилася група «Сталкер»?

- Під час навчання в інституті я познайомився з Сергієм Костровим. Він навчався на іншому факультеті і був одним з найкрутіших ді-джеїв в місті. На його дискотеки в Центральному парку культури збиралося по тисячі чоловік. А я там же підробляв в ансамблі, і у нас була спільна комірчина, де зберігалася апаратура. З'ясувавши, що Сергій пише вірші, а я музику, ми вирішили спробувати щось зробити разом. Першу пісню записали у мене вдома на двоканальний магнітофон Sony, що дозволяв робити накладення. Тоді ж виникла назва «Сталкер». Треба було на записи уявити якось наш проект. І у мене саме з мови злетіло це слово, знайоме всім по фільму Андрія Тарковського. Увечері Сергій прокрутив цей запис у себе на дискотеці. І на наступний день пішли чутки, що в місті з'явилася нова класна група.

Через тиждень про нас вже знала вся Республіка Комі. А через дві - викликали у відповідні органи. Приводом була відсутність у нашій пісні «литовки», тобто дозволу від цензури. Ні, нічого поганого з точки зору ідеології ми не співали. Всі пісні у нас були про любов. Мабуть, відповідальні товариші боялися будь-яких неконтрольованих ними проявів творчості молоді. Це був початок 1985 року. Тоді по всій країні йшли гоніння на «підпільні» групи. Складалися «чорні» списки. І найбільше ми злякалися, що нам не дадуть виступати. Але заввідділом ідеології міськкому партії знайшов геніальний вихід з положення. Щоб ми не заподіяли зла країні, нас вирішили не заборонити, а, навпаки, помістити на чільне місце. І запропонували давати концерти в побудованому болгарами молодіжному центрі, який був найкрутішим клубом в Ухті.

- Виступи проходили безкоштовно?

- Ні, на них продавали квитки. Щовечора в нашому центрі яблуку ніде було впасти. На вулиці стояла черга. Думаю, гроші збиралися пристойні. А ми були офіційно оформлені на роботу у відділ культури міськвиконкому та отримували зарплату. Якщо чесно, вона була набагато менше того, що я заробляв, граючи в ресторані. Але нас окрилювала сама можливість виступати перед публікою зі своїми піснями.

- А по інститутській спеціальності довелося попрацювати?

- Жодного дня. Ми навіть дипломи не встигли отримати. Залишалося довчитися зовсім небагато, коли «Сталкер» запросили на роботу в Комі республіканську філармонію. Це перевернуло наше життя з ніг на голову. Потрібно було робити вибір - продовжувати залишатися провінційними зірками або спробувати вийти на велику сцену. Ми віддали перевагу другому варіанту. У філармонії нам призначили ставку 7 рублів 50 копійок за концерт і відправили на гастролі. Далі апаратуру, побачивши яку на очах з'являлися сльози. З нею, мабуть, можна було проводити лише дитячі ранки.

Довелося багато самим купувати і робити своїми руками. З нашою програмою ми кілька разів проїхали через всю країну. Виступали в найвіддаленіших куточках. Таких, як селище Гремиха під Мурманськом або Хальмер Ю, до якого з Воркути ходив тільки один поїзд, що складався з одного вагона. Готелі там не було. Ночували ми в приватному секторі. А вночі пройшла пурга, і двері на вулицю так завалило снігом, що вранці ми не могли вийти на вулицю. Але я впевнений, що ми зробили правильний вибір. Нам дали шанс пройти через випробування, щоб стати сильнішими. І ми ним скористалися.

- Чи правда, що ви дуже рано обзавелися сім'єю?

- Ми з моєю дружиною Оленою розписалися на першому курсі інституту. Спочатку жили у моїх батьків. Через чотири роки народився син, і нам дали кімнату в гуртожитку. Пам'ятаю, прогулюючись з дитиною в колясці, ми дійшли до меблевого магазину. Коляску, як тоді було прийнято, залишили біля входу на вулиці. Але так захопилися вибором меблів для свого нового житла, що, покинувши магазин, забули про дитину і пішли додому. Незабаром відчули, що чогось не вистачає. Як ошпарені кинулися назад. Слава богу, коляска з мирно сплячим сином так і стояла біля магазину.

- Як вдалося перебратися з Ухти до Москви?

- В кінці 1988 року доля розпорядилася так, що ми прямо на гастролях залишилися без нашого філармонійного адміністратора. Останні 15 концертів туру проходили у Владивостоці та прилеглих селищах. Вибиратися звідти додому в Ухту з чотирма тоннами апаратури було проблематично. А незадовго до цього в Свердловську у нас зав'язалося знайомство з групою «Машина часу». Ми жили в одному готелі і щовечора зустрічалися після концертів. Спілкувалися, випивали. І Саша Кутіков запросив нас до Москви, щоб записати на його студії нові пісні. «Треба їхати!» - вирішили ми. Розпродали у Владивостоці нашу апаратуру. І в січні 1989 року вже були в Москві. Перші три місяці жили розкішно. Знімали люкси в «Інтуристі». Потім гроші скінчилися. Довелося переселитися в орендовані квартири з тарганами і іншими «принадами» тимчасового житла. Але на той час до мене вже переїхали з Ухти дружина з сином. А разом долати труднощі було набагато легше.

- Яким чином в кінці 80-х у складі «Сталкера» виявився маленький хлопчик, який грав на клавішах?

- Коли «Сталкер» вперше показали по телебаченню, стало зрозуміло, що скоро ми станемо великими, і нам будуть аплодувати Нью-Йорк, Лондон і Париж. Постало питання про те, що нам потрібен новий адміністратор. Їм погодився бути мій старий друг Борис Цхадая, з яким ми грали в ухтінськом ресторані «Русь». Наші сини - майже ровесники. Одного разу на концерті в сочинському залі «Фестивальний» Борис запропонував: «Нехай з вами на сцену вийде мій син Крістіан і що-небудь виконає!» Я не став заперечувати. Він заспівав «О соле міо» з репертуару Робертіно Лоретті. У нього виявився приголомшливо чистий високий голос. Після цього Крістіан став у нас «сином полку». Коли він опинявся на наших концертах, ми брали його з собою на сцену. Природно, виконувати «О соле міо» кожен раз - ні до чого. Часто концерти бували збірними, де ми співали одну-дві свої самі хітові пісні. І вирішили задіяти його в якості клавішника.

У 1989 році Крістіан знявся з нами в «Пісні року», де не без допомоги керівника «Самоцвєтів» Юрія Малікова вперше прозвучала «Не плач, Аліса!». Мене тоді завалили листами: «Хто цей хлопчик? Це ваш син? ». Талант Крістіана проявився не тільки в музиці. Він професійно грав у футбол. Був воротарем сочинської «Перлини». А в 2003 році успішно брав участь у «Фабриці зірок» Максима Фадєєва. Щиро бажаю йому удачі і нових перемог!

- Чи правда, що продюсер Ольга Молчанова, яка на початку 90-х запросила вас вести телепрограму «Ширше коло», лаялася на прихильниць, постійно відволікали Андрія Державіна від зйомок?

- Ну, що я можу сказати? Так, Ольга Борисівна була права. Пару раз траплялося, що, роздаючи автографи і захопившись спілкуванням з прихильницями, я мало не запізнювався до свого виходу. Але, незважаючи ні на що, сценарій програми завжди був у мене з собою, і думав я тільки про нього. Приходячи на зйомки «Ширше коло», я відчував велику відповідальність. Мені потрібно було по чотири години перебувати на сцені з текстом. Причому, без такого: «Стоп! Знімемо ще разок! ». Йшов концерт, на який приходила публіка по квитках. Для мене це безцінний досвід, за який я дуже вдячний Ользі Борисівні.

- Як же вам, будучи оточеним величезною кількістю закоханих жінок, вдалося зберегти сім'ю?

- У цьому величезна заслуга моєї дружини. Бажання сподобатися протилежній статі - найпотужніша мотивація для будь-якого творчого людини. Це та сила, яка змушує писати пісні, малювати картини, робити наукові відкриття. Так влаштований світ. Потрапив би мені замість Олени якась істеричка, невідомо, розмовляли б ми зараз з вами чи ні. Може, вона б з ревнощів вбила мене сковородою. Але мені дуже пощастило з дружиною. Олена не тільки красуня, яка подарувала мені чудових дітей - сина і дочку. Головне - вона дуже мудрий і терплячий чоловік. Тому ми з нею досі разом.

Державін (праворуч) під час роботи в «Машині часу» на гастролях в Лондоні. З музикантами він познайомився задовго до приходу в групу. Маргуліс (в центрі) записував партію гітари для його пісень «Чуже весілля» та «Вітер відносить». А сам Андрій допомагав Євгену і Олександру Кутікова (ліворуч) під час запису їх сольних альбомів

- Як вийшло, що ви стали учасником «Машини часу»?

- Моє рішення спробувати себе в якості музиканта «Машини» було усвідомленим, хоча і прийняв я його практично моментально. Хлопці подзвонили мені прямо з гастролей, і я не роздумуючи ні секунди відповів: «А чому б ні?»

- Що сталося з групою «Сталкер»?

- Колектив у своєму першому складі проіснував до 1992 року. Одного разу мені зателефонував наш клавішник Віталій Ліхтенштейн і сказав: «Слухай, я прийняв рішення виїхати з Росії». У країні тоді творилося казна-що. Це позначалося на настрої людей. І вмовляти Віталіка залишитися було безглуздо. Він перебрався в США, в Майамі. Так група припинила своє існування. Потім я зібрав під тією ж назвою нових музикантів і до кінця 90-х гастролював з ними. А не так давно знову вирішив відродити «Сталкер». Мені багато разів говорили: «Коли ви почнете виступати сольно?» Але я відчував, що внутрішньо не готовий до цього.

А пару років тому у мене народилася ідея - відтворити оригінальне звучання «Сталкера» 80 - 90-х за допомогою нинішньої техніки. У моїй студії збереглося в робочому стані обладнання, з яким перший «Сталкер» їздив на гастролі. Ми тоді одними з перших почали використовувати на концертах секвенсори - попередники сучасних музичних комп'ютерів. Я придумав, як «подружити» стару техніку з новою. Вийшла приголомшливо цікава штука. І мені захотілося вийти з цим проектом на сцену. Пропозицій по концертам виявилося так багато, що в минулому році мені довелося розлучитися з «Машиною часу». У нас почали перетинатися концертні графіки. Підводити друзів не в моїх правилах. І ми з «машиністами» вирішили, що пора шукати мені заміну. Зараз я повністю зосередився на роботі з новим «Сталкером». Зробив повноцінну концертну програму, яка поєднує знайомі всім хіти, призабуті пісні з перших магнитоальбомов групи, і зовсім нові твори.